Інкубатор:Синдром відстороненості

Синдром відстороненості (Resignation Syndrome, RS), або синдром апатії – сукупність симптомів психічної патології у дітей, які відчувають небезпеку, головним чином пов’язану з відсутністю постійного місця проживання. Випадки поширення такого стану спостерігаються тільки в межах території Швеції. Переважно синдром вражає лише дітей біженців, які мають проблеми з отриманням притулку. Характерними проявами стану апатії є відчуженість від соціуму, відмова ходити, розмовляти і розтуляти рота.

Історичні відомості

Перший випадок синдрому був зафіксований на півночі Швеції у 1998 році. Тоді спостерігалося стрімке поширення симптомів серед дітей цього регіону. Особливо вразливими стали багатодітні сім’ї: захворювання однієї дитини спричинялось до захворювання брата або сестри. За 2003 – 2005 роки спостерігали понад 400 таких випадків. Однак наразі не встановлено, чи були пов’язані ці випадки. У Швеції деякий час вважали, що такий патологічний стан є звичайним удаванням дітьми хворобливості або може бути штучно викликаний препаратами, які надають батьки з метою отримання постійного місця проживання. Однак ці гіпотези не підтвердилися.

Групи ураження

Основними групами ризику є діти з певним географічних регіонів та етнічних груп, а саме: вихідці з територій колишнього СРСР, Балканського півострову, цигани та єзиди. Зовсім невідомі випадки прояву синдрому в дітей вихідців з Африки. Майже не спостерігається він і в переселенців з Азії. У Швеції психічна патологія може виявлятися серед дітей, котрі давно пристосувались до тамтешнього образу життя та розмовляють шведською мовою.

Поширення

У Британії подібні симптоми спостерігались на початку 90-х років. Але вони належали до синдрому тотальної відмови (Pervasive Refusal Syndrome), пацієнтів було дуже мало і з-поміж них зовсім не було шукачів притулку. Схожі випадки траплялись і з полоненими у нацистських таборах під час Другої світової війни. Доктор Карл Саллін, педіатр дитячої лікарні імені Астрід Ліндґрен при Каролінському університеті в Стокгольмі, стверджує, що поза кордонами Швеції синдром відстороненості не зафіксований. Така територіальна замкненість, за однією з версій, спричинена певними соціокультурними цінностями держави. Дослідники підозрюють існування факторів, які санкціонують дозвіл прояву травматичних реакцій. Тобто культивування таких моделей поведінки призводить щораз до нових випадків.

Причини

Станом на 2017 рік цей синдром є досі не вивченим та не дослідженим. Ученим не відомі процеси перебігу синдрому апатії , поведінка хворих та її зміни. Лікарі різняться у власних припущеннях щодо причин такого стану. Одна з них – відсутність постійного місця проживання. Право залишитись у Швеції у більшості випадків виводить дитину з патологічного стану. Однак, якщо до минулого року в країні безперешкодно надавали дозвіл на притулок, то з 2016 року умови дещо ускладнилися. За останні три роки держава була вимушена прийняти близько 300 тисяч біженців. Це спонукало уряд до прийняття тимчасового закону з обмеження терміну перебування в країні. Так, згідно з ним візи надають на період трьох років або ж 13 місяців. Це дуже турбує батьків, які створюють атмосферу занепокоєння та небезпеки і передають свої переживання дітям. Дитина як захисну реакцію вмикає механізми відчуження від світу і замикання в собі. Іншою причиною може слугувати отримана в минулому психологічна травма. У зоні ризику діти, які стали свідками сцен побиття, залякування, насильства, особливо, якщо воно було спрямоване проти їхніх батьків. Також це діти, сім’ї яких втікали від переслідувань і досі ховаються. Вихід з критичного стану за таких обставин можливий лише за умови надання дитині відчуття цілковитої безпеки. А дозвіл на постійне місце проживання є одним з аспектів сімейного благополуччя.

Лікування

Більшість лікарів схильні стверджувати, що не від них залежить одужання пацієнтів. Синдром відстороненості долають створенням навколо дитини атмосфери надії та безпеки. А це вже відповідальність близьких та рідних. Лікарі ж мають лише підтримувати життєдіяльність пацієнта і спостерігати за його станом. «Усе, що я можу - підтримувати в ній життя. А допомогти їй я нічим не можу, бо не лікарі вирішують, дозволено дитині залишитися у Швеції чи ні", - каже лікар-педіатр Ларс Даґсон. Притулок «Сольсідан» на півдні Швеції, натомість, активно практикує лікування синдрому відстороненості й без отримання дозволу на проживання. Заклад працює з дітьми, як опинилися у складних життєвих обставинах. Спеціалісти «Сольсідан» вважають, що синдром апатії виникає через зневіру дитини у гарантіях захищеності, які надають батьки. Малеча відчуває залежність свого існування від їхньої опіки. Коли ж це відчуття зникає, дитину настигає розгубленість та безвихідь. Саме тому перший захід, до якого вдаються фахівці притулку – відокремлення дітей від батьків. Упродовж усього періоду лікування рідних тримають у курсі про стан дитини. Будь-які розмови щодо міграції в її присутності при цьому забороняються. Працівники закладу поводять себе так, наче вони самі є дітьми: граються, бешкетують, малюють тощо. Вони намагаються пробудити в малих пацієнтів усі органи чуття, тому слухають із ним музику, танцюють, частують солодощами та час від часу водять на кухню, щоб дитина відчувала запахи готування їжі. Контакт з батьками відновлюють лише після того, як дитина зможе самостійно поговорити з ними по телефону. Найдовший період лікування тривав півроку. З-поміж 35 дітей, яких вдалося вилікувати у притулку, лише одна дитина отримала дозвіл на постійне місце проживання до цілковитого одужання. Іншим притулок надали вже після цього.

Джерела

Лінда Пресслі. Синдром відстороненості: загадкова хвороба в Швеції